Народився я у передноворічну ніч 30 грудня 1986 року в Коломиї, маленькому містечку на Івано-Франківщині. Змалку не любив людей. Важко переживав розрив з матір’ю після поступлення до дитячого садка, через що часто блював, засинав у туалеті та тікав з території садка. Після тривалих спроб моїх батьків прищепити любов до спорту (на їхню думку я був надто жирним) незлюбив людей ще більше. Через постійне і непереборне бажання уникнути чергового заняття в спортзалі розвинулися паранормальні здібності до брехні та акторська майстерність. Іноді сам починав вірити у наявність вигаданих мною болячок.

В школі вдалося трохи подружитися з однолітками, зате нажив собі ворогів з боку вчителів. Особливо ненависними були: вчителька української мови у якої були проблеми з дикцією, через що ми часто робили помилки в диктантах; вчителька біології, яка просто ненавиділа дітей і постійно намагалася нас принижувати; вчителька фізкультури, яка, підозрюю, була лесбіянкою, через що люто ненавиділа хлопчиків та спускала все дівчаткам. Особистим ворогом була банда старшокласників, очолювана завучем Вандичкою...

Щойно був свідком зустрічі громади з письменником Василем Шклярем, проведеної ініціативою «Холодний яр». Його історичний роман «Залишенець. Чорний ворон» інтенсивно продається в книгарнях України і наближається до визнання його бестселером. Збираються кошти на створення екранізації, яка стане нашим першим блокбастером. А тим часом Василя Шкляра звинувачують у антисемітизмі, русофобстві та нацизмі. «Хіба я можу бути привітним до людей, які сплюндрували цю землю?» - з усмішкою відповідає на такі закиди письменник.

Пощастило втрапити на літературний вечір Владислава Шубєнкова в читальній кав’ярні «Кабінет». Із творчістю цього молодого автора я мав можливість познайомитися ще минулого року на літературній сцені фестивалю «Захід», про що згадав лише цього вечора, коли Владислав почав читати свої вірші. З-поміж багатьох авторів Владислав того літа виділявся. Чим саме, збагнув тільки на зустрічі з митцем. Захід було проведено за сприяння Юрка Кучерявого, знаного у Львові й Україні літературного діяча.

Я знову відчуваю поруч цих людей і вкотре мене переповнюють темні бажання. Нові й нові зустрічі з ними змушують мої зуби скреготіти, а кулаки хрустіти від люті. Я завжди тремчу мов бринькнута струна, коли вони наближаються. Мене завжди кидає в піт, коли я згадую про них.

Цим повідомленням я наражаю себе і свою родину на небезпеку та мовчати більше немає сил. Можливо, – це моє останнє повідомлення і все почнеться із простого судового позову. Та мені вже байдуже. Я викрив зло і хочу попередити людство про небезпеку, на яку воно наражає себе, легковірно покладаючись на компанію Hewlet Packard. Прийшов час вигнати HP із наших домівок і гнати його аж на дно прірви віковічного зла, де йому і місце, де його природня стихія, де він не загрожуватиме нам.

Останнім часом все частіше в друкованих виданнях, повідомленнях на телебаченні і по радіо, на різноманітних форумах, чатах та в коментарях в Інтернеті можна зустріти нарікання російськомовних людей на те, що українці (бандеровцы, свидомиты, нацики) безпідставно принижують все російське, а також поширюють різноманітні наклепи на братній народ. Від імені всіх українців хочу вибачитися перед росіянами за несправедливі образи з нашого боку та висловити своє щире «фе» усіляким «свидомитам», «бандеровцам», «нацикам».

Вже майже відгримів посуд на святкових столах, вже майже роз’їхалися всі прохані й непрохані гості по своїх домівках, вже майже стихли колядки в квартирах і хатах, вже повернулися здалека майже всі, хто зустрічав Різдво не в Україні. Повернулися і ми з дружиною з неймовірної подорожі країнами західної Європи. Це була мандрівка, сповнена безліччю суперечливих вражень, як від себе самих, так і від іноземців. Це були дні пихи і розчарування, ганьби і слави, молитви і п’яного забуття. Перебуваючи за кількома кордонами від рідного дому, можна було краще розгледіти, якою ж насправді є Україна, а вивчаючи те, що ми з неї привезли в чужі країни – дати оцінку стану справ у нашому з вами соціумі.