Мій перший досвід перегляду телепередач можна порівняти із сюжетом християнського міфу про перших людей. Як і Адам з Євою, я жив безтурботно в своєму дитячому Раю. Телебачення на той час мені пригадується порожнім, наче космос. Тому я не сильно ним захоплювався, однак вечорами мене відправляли спати і я відчував, як щось важливе відбувається без мене.

Якось в нашій редакції склалася вельми неприємна ситуація – на сторінці залишалося порожнє місце. Його терміново потрібно було чимось забити. Тому, із фотоапаратом на плечі я вирушив за 50 метрів від редакції газети «Коломийська правда», яка розташована в центрі міста недалеко від вокзалу, щоб сфотографувати діру в тротуарі. Очевидно, що хтось викрав багато кілограмовий люк і не знайшлося охочих прикрити це провалля. Хоча ні, якийсь патик туди встромили, мовляв, щоб здалеку було видно небезпеку.

Для мене завжди були цікавими нестандартні завдання. Якісь інтелектуальні чи фізичні випробування, що спонукали б до виходу за рамки відомого і звичного. Справжнім подарунком стала проблема, яку я не можу вирішити вже більше, як півроку. Мені необхідно уявити те, чого уявити неможливо. Осмислити, як це, коли нічого немає і є все одночасно.

Одвічна проблема батьків і дітей. Патологічне прагнення батьків зробити усе задля добробуту своїх дітей калічить останніх і позбавляє здатності жити самостійним життям. Усі ми так чи інакше доходимо до того віку, коли рвемося із гнізда, щоб будувати своє життя. Наші дбайливі руйнівники сприймають нас неадекватно, сиплять аргументами і грошима щоб тільки втримати коло себе.

Для чого?

Моєю рідною мовою є російська, як не дивно мені це усвідомлювати. Матір більшу частину свого життя провела в україномовному середовищі і твердо стоїть досі на тому, що вона росіянка і сильно обурюється, коли в її присутності лунає слово «кацап». Моя бабуся – ще більша росіянка. Мені маленькому вона показувала рукою на дідусів у кашкетах з тризубом, яких багатсько досі водиться у наших краях, і ненависно шипіла, про те, які вони огидні зрадники. Мій дід переконаний, що українці з їх незалежністю ні на що не здатні, а ще вони – невдячні поторочі, які не розуміють усіх благ, що нам їх дав Радянський Союз. В батьківському домі по телебаченню люди із захватом дивляться шоу, які жорстоко глумляться над усім українським. В школі вчителька української мови картавила, а вчитель української історії часто жбурляв у нас ключами. В університеті люди, які мали б бути кумирами молодих українців, загрузли в корупції. В такому оточенні та з такими вихователями міг вирости тільки москвофільський виродок, що цурається рідної землі...

Текст, що ви його зараз читаєте – не художня вигадка і, тим більше, не журналістський матеріал. Це відчайдушна спроба застерегти довірливих людей від небезпеки, яка чекає на них в особі різноманітних «помічників». Для мене таким помічником став Ігор Йосипович Козар, один із засновників газети «Коломийська правда», в якій я колись працював. Цей яскравий персонаж мого життя на перший погляд справляє враження людини, що давно і впевнено перебуває за межею закону. Однак я довірився цьому «бізнесмену», чиї статки формувалися в сумнозвісних рекетирських дев’яностих, і, як не дивно, прогорів.